починаю відчувати себе субстанцією.... чимось між  білим та чорним..  якоюсь молекулою....  або ж тією гранью... золота серединка.... саме та, яка змушує задуматись, чи варто ступати на цю загадкову і стежку, чи попросити вибачення і розвернутись.... я не знаю...  золота середина..  хоч вона і золота, хоч і середина, все ж дилема висить....  катається на мотузці, прикріпленій за люстру.... над моєю головою..  над моїм обличчям..  над моїми блакитними очима... і що ж я??

в мене через кілька годин 2 екзамена.....  а я страшенно хочу спати.............. просто хочу спати... лягти в ліжечко... обійняти свого ведмедика і заснути..................... 
кожного ранку прокидаюсь разом з мелодією будильника......  а не з сонечком, яке встає набагато пізніше....... що з адурня... скільки можна???!!!

я ж просто хтіла виспатись.........

"...В грозы, в бури,
В житейскую стынь,
При тяжелых утратах
И когда тебе грустно,
Казаться улыбчивым и простым -
Самое высшее в мире искусство..."
Есенин "Черный человек"

:-) і тут зараз хочеться таак посміхнутись..... розтягнути своє лице і широкій.. у такій дуууже широкій... гг......

"...Ах! какая смешная потеря!
Много в жизни смешных потерь.
Стыдно мне, что я в не бога верил.
Горько мне, что не верю теперь..."
Есенин

я його обожнюю.......

  знову ставати бидлом??? тільки для того, щоб подобатись тим людям, які не знають мене справжню?? я хочу життя...  справжнього....  я хочу стати дівчиною.. а не хлопом-розбишакою... 
  я хочу знову навчитись відчувати.... я навіть вже думала, що закохалась... вперше ж в мому буденні... але мені ламають це почуття... не сприймають мене таку, яка я є........... 
  якщо б я народилась знову, я б попросила стати метеликом... у цих створіннячок хоча б немає таких почуттів, як: приниження, повага/неповага, срати на світ, втоптувати... ламати... бити... плакати від жалості до себе ж самого... 
  я хочу плкати від щастя.. я хочу кохати... я хочу відчувати це життя.... 
  я не хочу більше бути роботом... без почуттів..  з залізним серцем... без рефлексів і сенсорів... шматком заліза....
  я життя хочу!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

вона лежала під колесами... під колесами снігу.... і не рухалась.... навіть не дихала... якась дивна... вона ж замерзне.... та чи ЇЇ це хвилювало?? вона ж була просто стежкою.... але куди??? знаю тільки, що моєю стежкою....
на сьогодні вона всипана снігом.... великими горами..... напевне в реальному житті у мене зараз труднощі... ага....
але моя стежка надійна... бо в неї є огорожа... по лівій стороні і правій... і навіть які б ті купи снігу, камінців і лайна великі не були, я не впаду... бо я тримаюсь... обома руками... бо змогу йти стежкою мені подарували тільки один раз...
а минулого разу це було небо... я літала у ньому... як метелик...
тоді я був вільний від різних зобовязань, від оплати податків, від хвороб і утиску.. в моїх жилах текла блакитна кров, температура якої була 13 градусів... не крижана, але й не кипіла...
я був музикантом... я грав на скрипці... юні русоволосі дівчатка сиділи в моїх ногах і бажали мене очима... а я доводив до сліз скрипкою... з кожним наступним спікато вони ридали гучніше, бо я грав не тільки смичком, а й їх душами... бавився ними... у пазлики.. у шаради... і бавився з ними... іноді навіть й у хованки... та весело було тільки мені...
я був метеликом.. який літав, сідав на плечі людські.. і шепотів їм на вушко колискові, підіграючи своєю скрипкою.. і спостерігав за суспільним ексгібіціонізмом... а це було гидко... саме в такі моменти мені хотілось плакати.. та я міг тільки викликати сльози у інших..
здібністю плакати природа мене не наділила... навіть у цьому житті...

У цю ніч мені снився дуже поганий сон... Мов я захищала якусь сім’ю від смертельної небезпеки і билась із страшнючою, облізлою, худющою, чорною кішкою з ОТТАКЕННИМИ жовтими очиськами... Я кричала, плакала, лаялась, билась в істериці; а ще кидала в неї вазонами в глиняних горщиках. Коли та котяра вже лежала на траві і не ворушилась, я й подумала – здохла! Тоді з чистою совістю й прокинулась... А ще у тому сні я бачила свого однокласника, хворого... Він лежав на сіні і не ворушився... Тому я й вирішила посвятити цю історію саме йому... і всім тим, які на нього схожі...
Підари, для вас!!!

Продзвенів будильник. Сьома година. Добрий ранок хліборобам, бля! За стіною чулось шторбання маминих ніг, а точніше її капців.
- Синку, вставай!
Піднімаю свою гепу і думаю, коли все це закінчиться, курча мати! Знову в школу, знову уроки, знову і ті хлопці!!! Ну нічого... настане день! Настане і мій день!..
Почистив зуби і пішов їсти омлет із гречкою.
- Синку, тато приїде ввечері, то я й подумала, можливо, ти допоможеш мені сьогодні на кухні?
- Добре... – Взагалі-то, я хотів подивитись футбол, але ж хіба можна відмовляти мамі?
- Ось твої кишенькові гроші на сьогодні. Ти ж всі не витрачай! По трошки відкладай - вчись економити. І станеш таким як і твій батько! – О-о-о-о, а батько в мене був зразковим працівником фірми. Якої – казати не буду, бо трохи соромно. Невже не можна стільки років працюючи на посаді „клерка” (бо іншого слова просто не підібрав, сорі) не піднятись хоч на сходинку вище? І чому я ніколи не можу спокійно купити кілограм бананів чи морозива і з’їсти все самому? Бач, грошей не вистачає! Набридло!
Закінчу школу і поїду від них!!! Збудую сам собі таке життя, яке хочу, яке мені подобається!
А мрій в мене багато! Однією з них це надавати копняків усім, хто мене хоч раз в житті образив поганим словом чи вдарив. Мати таку силу в руках і в мені, щоб сказати їм всім ще щось крім „пішовнахуйпідарас”.
Звичайно, це нездійсненна мрія. Вони всі ідіоти, та я не такий! Я не робитиму так!!! Щоб потім вибріхуватись і спирати все на якогось хлюпка! ... тобто на мене... ;-(
НІ! Пройде час і я всім покажу!! Всім покажу хто я!!! І будуть мене бояться! МЕНЕ! БОЯТИСЯ!

І так проходив кожен день. Рудольф все тримав у собі (що тільки призводило до більшої появи вугрів на лиці) і нікому не розповідав про свої проблеми. Крім однієї дааалекої родички Наталі, звичайно. Подругою її Рудольф не вважав, а просто сусідкою, яка розділила з ним все своє дитинство, рочки в дитсадку і роки у школі.
Та й хуй із ним! І з тим, що любила Наталка його як рідного брата. Бо росла все життя саменька (батьки і кіт не враховуються...)
А Рудольф любив себе; та це не заважало усім навколо кидати в нього фантиками і сміятись. Га-га-га! Хоча Наталка була єдиною, хто не сміявся. Їй було шкода друга. Та коли вона обіймала його і казала „Не плач, Родольфику, все буде добре, просто вони не розуміють що роблять...” він приймав її руки і гордо казав, що не потрібує жалості.
Його життя саме так і пливло: по прямій течії, на дні якої лежала величезна купа камінців різної форми і величини. Іноді було цікаво (для нього) просто спостерігати, як міські авторитетики збирають свою бригаду і йдуть пиздити «менших за статусом». Він сміявся з їх ницості… з ницості останніх, звичайно; не помічаючи своєї.

* * *
Ось пройшло майже 5 років. Я – відомий політик; маю власний достаток, яким горджуся! Здається, не можливо за такий короткий період часу таке зробити. Та моя злість на всіх трохи допомогла прямо ломитись до своєї цілі – стати вище них; і вище батька!! Не буду говорити, що маю усе, до чого торкається мій гаманець. Вже звик не відмовляти собі ні в чому.
Багато чого змінилось… І я змінився. Та ніколи чомусь про це не задумувався… Було і байдуже, і часу не вистачало… Іноді й просто гидко згадувати!
Вчора знайшов старого листа від Наталі. Я знову взяв його до рук і відкрив. Навіть не знаю чому… Цікаво, як вона… Востаннє ми бачились два роки тому. Це був день Святого Миколая…
Я сів у своє улюблене крісло і дістав із зеленого конверта той папірчик.
„Привіт, Рудольфе! Сиділа сьогодні в МакДоналдсі і їла гамбургер, і чомусь згадала тебе... То й вирішила написати.
А пам’ятаєш, як я колись запропонувала тобі залізти разом зі мною на яблуню, щоб нарвати того весняного цвіту?? Та ти відмовився, бо, бач, ніжка боліла. А вчора дзвонила бабуся, казала що те дерево дідуньо уже спиляв. Я навіть плакала – стільки спогадів... Хочу до неї поїхати на вихідних. А пам’ятаєш музичну скриньку, яку ти кинув через вікно, бо тобі не сподобалась тендітна балерина, що там танцювала. Після цього вона більш не грала; а порцелянова дівчинка отримала повний перелом талії. І більше нічого...
І нічого більше, а тільки думки, брудні думки про невдалі спроби... А спроби чого? Га? Не пам’ятаю... Чесне слово, що забула. Просто вилетіло з голови. Мабуть про тебе... Так, ті думки були про тебе!!! Тоді до чого ж тут спроби??? :-/ Мабуть, щось про твою цноту. Поправочка – вічну цноту! Вибач, я забула, що ти ніколи в житті не будеш займатися сексом (як же ти не любив цього слова...), бо це брудно і огидно (тільки, певно, забув вже з якого місця вилупився 17 років тому). Та я не на стільки дурна, щоб відмовлятись від такогоооооо. І мені не бридко дивитись, коли ти голий стоїш у душі і думаєш яке вибрати сьогодні мило: із запахом ромашки чи „DOVE”, що більш пом’якшує шкіру... Мені це звично... Знаєш чому? Бо ти, такий правильний у вчинках, відмінний у знаннях, охайний у звичках та зі своїм нервовостервозним характером, став мені рідним. Як брат? Як син? Батько? Дід? Ні, просто рідним... шматочком свого...
І розділю я з тобою навіть свою останню шоколадку; та не знаю, чи приймеш її ти! Із твоєю ж то брезгливостью!!!
Сука ти, Рудольфе, велика і зализана сука! Та чомусь я все ж тебе люблю. Кохання в нас із тобою не вийде; добре, що хоч попередив.
Тоді, любий-рідний-дорогий (щодо останнього – дуже влучно!!!), бувай-пиши-не-забувай, буду чекати відповіді.
Твоя пришелепувата подруга.
Донт край фо мі!

Пе.Се. Усе, ще б тільки не забути купити завтра конвертика та марочку! Надіюсь, ти будеш радий моєму листу. А може й ні... Я навіть не знаю де ти тепер працюєш, де живеш, чим харчуєшся і яким милом підмиваєшся... Мабуть, „DOVE”, бо воно менш сушить твою ніжну шкіру.
Востаннє ми бачились на Святого Миколая. Я тоді ще не пожаліла 177,50 грн. для такої маленького порцелянового янголятка for you. Саме тоді тобі захотілось саме цього...
чао!”

Наталка, мабуть, такою ж і залишилася – дитиною.
Все ж щодо моєї цноти ти помилилась – тепер у мене є дружина. Та чи люблю її я? Мабуть просто звик приходити додому і бачити все готовим: накритий стіл, тепла ванна із милом ( а тут ти права, бо я користуюсь тільки «Dove»), та не ліжко, бо та клята курва чомусь все спирала на якусь хворобу, та запевняла мене, що це тимчасово… А ще у мене престижна робота та купа підлеглих, які ходять піді мною. Так, саме так – вони піді мною!!! Я добився того, чого так прагнув!!!
Та щось все-таки не те… Немає тієї сраної любові, тепла, як казала Наталя. Мене все ж ніхто не любить, мабуть, крім неї. Та що, в біса, вона в мені найшла?? Кожну мить я проживаю насолоджуючись видовищем, коли всі звертаються до мене, опустивши голову, коли бояться сказати щось зайве, аби не рознервувати мене. Та це й усе! Так я й проживаю every день! І кожне його спікато робить поріз на моєму лиці, вирізує рани, такими простими і прямими лініями, що складаються у букви, у три букви: З Е К. Так, я зек, я в’язень власних думок, власного розуму, власної совісті, заборон і правил. Скрізь знаки СТОПу, костюми і краватки, нудні дні на роботі, товстий живіт від пива та розжирілі яйця між ногами... Мене не хоче навіть власна жінка, та клята сучка, яка ладна дати кожному красунчику, тільки-но я поїду з дому! Я ніхто. Я все і водночас НІХТО! У мене є все, та я залишаюсь ніким! І нічим...
І вважати весь той пройдений мною шлях, від зеленого слизня до жирного політика, нічого не вартий, бо я і залишився тим же слизнем. Запевняти себе у своїй величі і безмежності можливостей вже просто не має ніякого сенсу, адже після себе я залишаю тільки екскременти і мізерну зарплату підлеглим. Хто я? ХТО Я? Невже ще той Кутько Рудольф? Ще той, якого принижували, сміялись з нього, знущались? А я тільки бурмотів собі під ніс „пішовнахуйпідарас!!!” і втікав у туалет й плакав. Мені було шкода себе, тому й ревів, витираючи рукавом соплі...
Зараз я не ховаюсь, не плачу і не бурмочу нічого, а тільки наказую: „На коліна, суко!” Та що толку?
Я ще й досі той слизень.................
Тоді він підійшов до своєї жінки і облаяв її за… а просто так, як завжди (вона, мабуть, теж уже звикла до цього..). Тоді узяв свою куртку і пішов на вулицю.
Переходячи дорогу, Рудольф спіткнувся і влетів під колеса якогось автомобіля. Адже була ніч, а в цей момент йому було й накласти, чи перед ним щось їде, йде чи повзе – похуй!
Було б все добре, якби йому дали справжню любов і показали, що й всіх тре любити; можливо, і не сталось би того нещасного випадку... Навіть мати плакала тільки в присутності родичів й знайомих... От жалко пацана!! (сказала б Карпа..).. та його й справді шкода троха...
Ось на цьому історія й кінчається, тобто я на неї кінчаю... А це означає, що з нового абзацику почнеться нова... ги-ги...